- _ І Ї А Б В Г Д Ж З К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ч Ш Щ Я 
__ПОДИХ КОЖНОГО СЛОВА, ПОДИХ КОЖНОГО СЛОВА
Борис Тимошенко. Подих кожного слова Нині, коли Україна займає належне місце серед цивілізованих країн світу, високий рівень її духовності, суспільного розвитку, державної досконалості мають забезпечувати всі складники віковічних надбань народу. Українська мова серед найголовніших таких складників. За останніми історичними концепціями, український народ своїм корінням сягає у майже десятитисячну глибінь, отже, з такої ж прадавності бере початки і його мова, яка протягом тривалого часу постійно вдосконалювалася, ставала витонченим засобом людського спілкування. Та суперечливим, складним для української державності випало друге тисячоліття по Різдві Христовім, надто останні століття, коли єдиний національний організм безжально шматувався поневолювачами, коли постійно чинилися спроби мовою, культурою чужинців знівелювати українську мову, а відтак асимілювати український народ. Тому нині дуже актуальними є лінгвістичні праці, які допомагають нашій мові набути первозданного, здорового вигляду. До таких праць належить і книжка Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». Це вже четверте видання книжки, але потреба в ній не зменшується. Певне, тому, що написана не тільки з глибоким знанням справи, а створена талановитим письменником, який до самозабуття кохався в рідному слові. Вірності, відданості Б. Антоненка-Давидовича є своє пояснення. Народився він на зламі двох століть, коли русифікація України набула такого розгону, що, здавалося, от-от цілком запанує оте валуєвське: «Нет, не было и быть не может». Тому хоч і з’явився на світ на благословенній Полтавщині, в родині корінних українців, але першою мовою дитини була російська. До того ж і батька, машиніста паротягів, одразу по народженні первістка було направлено на роботу в Брянськ. Тож хлопчик до шести років формувався лише в російському оточенні, а про існування якоїсь іншої мови, а не тієї, якою сам розмовляв, малий довідався лиш тоді, коли з батьками приїхав у гості до недригайлівської баби Олександри. Поважна стара, оточена численними сільськими онуками, познайомившися із городським, прорекла: «Таке дурне, що по-нашому й балакать не вміє...» І саме оця вимоглива й добра народна вчителька й засіяла першу зернину в душу присоромленого, але допитливого хлопчика. На все життя майбутній письменник 1 Антоненко-Давидович Б. На довгій ниві. — К., 1967. — С 450. Бунтівничі почуття спонукали до пошуків, вони й привели до Шевченкового «Кобзаря». І стався вибух духу юного українця — вибух любові, вірності й усвідомлення самого себе через подальше вивчення історії України, через її на той час уже багату художню літературу. А далі шлях прозрілого сина рідної землі постелився типово: рядовий козак в Армії Української Народної Республіки, а після поразки — за зброю обирає собі рідне слово. Цією ж зброєю заходилися боротися сотні обдарованих патріотів, найперше літераторів і лінгвістів. За небагато років українізації наша мова набула такого бурхливого розвитку й розквіту, що одвічний недруг української самобутності не міг не діяти. А підсилений політикою повсюдного більшовицького терору, він розпочав моторошну косовицю передовсім найобдарованіших, найдостойніших, найвідданіших. Під цю косу потрапив і письменник Борис Антоненко-Давидович. Двадцять два найкращих роки забрали сталінські концтабори і сибірські заслання. Йому здавалося, що він вмер як письменник, бо не мав змоги написати жодного рядка. А рідною мовою мав право лише думати. «Та ось у березні 1953 року (після смерті Й.В.Сталіна. — Б.Т.) я зненацька відчув такий потяг до творчої роботи, якого не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходи 2 Там же. — С. 454. До Києва зі своєю сибірською дружиною і малим сином письменник повернувся лиш у червні 1957 року. Понад два десятиліття він був відірваний від рідної України. Тому, зрозуміло, одразу починає пильно придивлятися, уважно дослухатися, а що ж змінилося вдома за ці жорстокі й руйнівні десятиліття. Йому не важко було переконатися, що голодоморами, репресіями, війною винищено не тільки мільйони українців, а так само понівечено було й українську мову. Пізніше, 20 квітня 1971 року, в листі-відповіді до Надії Суровцевої, відважної, талановитої жінки, яка все життя віддала боротьбі за Україну, Б. Антоненко-Давидович писатиме: «Дякую Вам і за високу (може, й не заслужено високу) оцінку моєї книжки «Як ми говоримо». Я не лінгвіст, а тільки белетрист і журналіст, і взявся за мовознавчі справи лиш тому, що, «из дальних странствий возвратясь» 1957 року до Києва, я побачив у періодиці та книжках, не кажучи про живе мовлення, такий хаос, що мене аж смуток охопив. Чудова мова на очах перетворювала Мені здається, Ви помиляєтесь, називаючи їх «нищие духом» (це було б півбіди — не біда!), це запроданці душі, оті, про яких Тарас колись гнівно висловився: «за шмат гнилої ковбаси». Отож, повернувшись із жорстокої, тривалої каторги, де страждав за своє українолюбство, літній уже письменник, так «нічого й не навчившися», знову береться за своє. Ба, тепер ще з більшим завзяттям, ще із запеклішою наполегливістю. Він, умовно кажучи, кинув виклик Інститутові мовознавства на чолі із академіками Іваном Білодідом та Віталієм Русанівським. Зрозуміло, в інституті були й чесні науковці, з якими Борис Дмитрович плідно співпрацював, але отим високопоставленим він протистояв принципово. Варто зауважити цікаву біографічну деталь: Борис Антоненко-Давидович не мав закінченої вищої освіти. Через громадянську війну, матеріальні нестатки, інші негаразди він фактично осилив десь два курси історико-філологічного факультету Київського університету, тодішнього Інституту народної освіти. Не важко уявити, як дратували могутніх академіків виступи в періодиці про чистоту української мови оцього, з дозволу сказати, неука. Та їхні вельможності не врахували, що «неук» був велетом духу, лицарем рідного слова, якого не зломили ніякі тортури та переслідування, що він, прозрівши ще в гімназіальні роки, не просто вивчав українську мову, а вдихав її, наче озон, пив її, мов цілющу воду. Кожне слово вбирав усіма клітинами своєї вірної і спраглої душі. Він глибоко засвоїв уроки українізації 20-х, усе життя займався самоосвітою, чудово володів російською, німецькою мовами, знався на французькій, латинській тощо. А широкі знання світової та рідної історії, знання світової та рідної літера Тож за діло брався не аматор, а сумлінний, чесний професіонал. І хоч на хліб насущний доводилося заробляти щоденною працею літредактора в журналах, багато часу забирала робота над художніми творами. А все ж знаходив сили і для оздоровлення української мови. Це було для нього не хобі, а друге дихання. На щастя, й атмосфера кінця 50-х — початку 60-х років сприяла мовознавчій діяльності. То були часи так званої хрущовської відлиги, коли усе свідомо національне, що якось вижило, почало впертими пагонами пробиватися крізь розколини комуністичного залізобетону. Та в розколинах простору мало, тож широкомасштабного національного відродження відбутися не могло. Справді, пробивалися тільки окремі пагони. Сповнена бунтівничої енерґії, яскраво вибухнула молода література «шістдесятників», студентська молодь спрагло дошукувалась істини в затьмарених сторінках давньої та новітньої української історії. Помітні зрушення відчувалися в культурі, мистецтві. Ожили кіно, театр, малярство... Та найбу Коли знайомишся з архівом письменника, перечитуєш матеріали, пов’язані з тими цікавими подіями, переконуєшся — то був не просто лінгвістичний рух... У тому вчувався першопоштовх чогось великого... Бо боротьба за «реабілітацію репресованої» літери виходила за межі мовознавчі. Бо ті змагання будили національну свідомість, спонукали до громадянської дії дедалі більше й більше людей. Боротьба за право української мови логічно мала перерости в широку політичну боротьбу за права України. Зрештою, щось подібне сталося цього разу в кінці 80-х років. Адже нинішній масовий вияв національної свідомості значною мірою починався з Клубу шанувальників української мови в Спілці письменників, де збиралися і майбутні політичні діячі. Дискусії про становище української мови переростали в гострі виступи про болі всієї України. Тож схема виявилася такою: Клуб – Товариство української мови — Народний Рух України... Незалежність. Тому і в 60-ті цербери імперії пильно стежили не тільки за зростанням громадської активності, а й за кожною публікацією сміливого твору чи статті. В органи безпеки відважних викликали поодинці. Попервах умовляли. Та в запалі масового піднесення, в п’янливій радості відродження на ті частковості не зважалось. Перші арешти восени 1965 року вдарили громом з ясного неба. Холодний дощ тяжкої дійсності тоталітаризму багатьох загнав у сховки. Але були й такі, що змобілізували внутрішні сили і кожним днем своїх дій чинили протест, який можна було ще чинити в тих умовах. Борис Антоненко-Давидович, окрім численних статей про чистоту української мови, задерикувато наставив «роги» літери ґ. Стаття «Літера, за якою тужать» (ЛУ, 4 листопада 1969) — справді акт громадянської відваги. Тоді головним редактором письменницької газети був Іван Зуб, який не насмілювався опублікувати небезпечну статтю, та під час його відпустки заступник головного редактора Маргарита Малиновська виявилася сміливішою: «Літера, за якою тужать» побачила світ. І одразу ж реакція Інституту мовознавства, — стаття-відповідь Віталія Русанівського «За чим тужити?». Маргариту Малиновську звільнено з роботи, дорогу на сторінки «Літературки» їй було цілком перекрито. Отже, стався той суспільний інцидент, який виразно виявляє людей на громадянську мужність, показує рівень їхньої національної активності. І приємно зазначити, що в ті роки, коли національно активних одразу ж брали на гачок, до ЦК КПУ, в Інститут мовознавства, в редакцію «Літературної України» надійшло багато листів на захист статті Бориса Антоненка-Давидовича з критикою (почасти в’їдливою, гострою) позиції Віталія Русанівського. Ось лише окремі цитати: «Коли замість удосконалювати й збагачувати нашу рідну мову її спотворюють і зубожують, то кожен має вказати на це, а надто письменник. Мовознавцям же варто б прислухатися до думки народу...» (В.Драбата, Київ); «Чому ж деякі наші мовознавці, що в їхніх руках часом доля української мови, так радо погоджуються на всякі спрощення, хоча це явно йде на шкоду мові, збіднює її?» (Катерина Козуб, Київ). В архіві письменника збереглось понад десяток копій подібних відгуків. Вони, зрозуміло, його бадьорили, спонукали до подальшої праці. Та, власне, боротьба за чистоту, самобутність української мови для Б. Антоненка-Давидовича в ті часи стала чи не єдиним виявом громадянської мужності. Художні твори його вже не друкувалися, все тяжче було зорганізувати хоч невелику творчу зустріч з читачами... А душа боліла. Надто за своїх духовних дітей — обдарованих, мужніх «шістдесятників», які етапами тисяч мужніх батьків-попередників пішли на Сибір. Їх звинувачували, окрім усього іншого, і в тому, що заперечували злиття націй, а відтак уподібнення української мови до російської з подальшим цілковитим зникненням. Гартований політкаторжанин підготував книжку-протест проти наступу комуністичної реакції. Назвав він її «Як ми говоримо», з підтекстом назвав, як і статтю «Літера, за якою тужать», адже велике починається з малого, бо коли тужать за дрібною літерою, то яка ж тоді туга за великою Україною, за її волею. А тут «Як ми говоримо» — як ми діємо, як ми мислимо, як ми живемо... До Бориса Антоненка-Давидовича в охоронців імперії, їхніх прислужників мірки були нещадними. Вони і в назві роману «За ширмою» теж віднайшли небезпечний для комуністичного режиму підтекст. У пресі викривали «підступність» автора роману. А втім, якщо тверезо оцінити, недруги мали рацію, бо який же путній письменник, котрий не втратив елементарної порядності, та не писав із підтекстом. То лиш «Партія веде» і їй подібне вже було голе й порожнє, без найменших натяків на глибину. А тут «Як ми говоримо», де вже в передньому слові хитрий автор, використовуючи самого Карла Маркса, стверджує, що мова така ж давня, як і свідомість. А далі міркуваннями видатних російських письменників, учених, не кажучи за українських, нав’язує думку, що рідна мова для кожного народу так само життєво необхідна, як і чисте повітря, вода, середовище, бо тільки той народ утверджуватиметься морально, ба навіть фізично здоровим. А як же тоді єдина історична спільність — радянський народ? А цьому Антоненку-Давидовичу не подобаються слова землероб, відщепенець, горе-вчений, двоєчник, дебошир, застрільник, застінок... бо вони, мовляв, є переробкою з російської мови. Зачекайте, та в книжці цей петлюрівський недобиток виступає фактично проти впливу «Як ми говоримо» вийшла друком 1970 року у видавництві «Радянський письменник». У вихідних даних зазначено: тираж 65 тис. (перший завод 15 тис, другий — 50). Другого заводу не було. Доклав зусиль той-таки доблесний Інститут мовознавства — за підписом Г. Колесника було видрукувано статтю «Чи ж так ми говоримо». Як засвідчує письменник у вже згаданому листі до Надії Суровцевої: «...справжні автори (статті. — Б.Т.) Русанівський і Жовтобрюх, змушуючи з наказу Білодіда підписати її працівникові апарату Інституту мовознавства Г. Колеснику... На це все можна було б не вважати (вся наша історія така плодюча на запроданців), але через оту статтю Г. Колесника Комітет преси не дозволяє видавництву «Радянський письменник» видати решту обіцяного тиражу 50 000». Хоч мені й досі здається, що якби Борис Дмитрович повівся тоді мудріше, то обіцяний тираж вийшов би. Річ у тім, що попередньо книжка «Як ми говоримо» планувалася в «Радянській школі». Але міністром освіти тоді був Петро Платонович Удовиченко, колишній секретар парткому Київського університету, — людина сталінського покрою, нещадна і хитра. Це я на собі відчув, коли на початку літа 1966 року мене було виключено з університету «за політичну незрілість», а фактично за зв’язки з арештованими й ув’язненими. І надумався я, про що й досі шкодую, піти шукати правду в університетського комісара. Намагався говорити, триматися так, щоб і комар носа не підточив, щоб, не дай Бог, не нашкодити ув’язненим. Мені, вважаю, це вдалося, але Удав (так позаочі називали парторга) перекрутив розмову перед деканом так, що мені це коштувало тяжких страждань. До всього, виключених в університеті не відновлювали. Якось зустрівши П. Удовиченка на вулиці, я запитав, чому мене не відновлюють. І він зі спокоєм Про все це Борис Дмитрович, звичайно ж, знав. І от коли побачила світ його праця «Як ми говоримо», що мала вибуховий успіх, пригадую, якось я прийшов до тещі й тестя в справах. Борис Дмитрович піднесений, бадьорий, запрошує мене до кабінету: «Ходіть, я вам зараз щось прочитаю... — І, сівши у крісло за стіл, запитав: — Ви чули виступ міністра освіти Удовиченка по телевізору?» — «Чув. У перекупок на базарі і то мова чистіша». — «Отож-бо, знаєте, мені шлють листи учителі, жахаються з української мови свого міністра. Так ось послухайте, що я йому написав. — І, коли розгорнув аркуш, докинув: — Це я йому і за вас, Борисе, відплатив...» Мене вже з перших рядків почав душити сміх. Бо цей лист належав до того ж жанру, що й лист козаків до турецького султана: «Справді, страшно подумати, що сам міністр освіти, з мови якого беруть приклад учителі й учні, сам говорить мало не суржиком. Безпрецедентний випадок не тільки в республіках Радянського Союзу, а й у всьому цивілізованому світі...» Далі нагадує, як ним, міністром освіти, було заборонено «Радянській школі» видавати «Як ми говоримо». І знову глузує, мовляв, видавши книжку в «Радянському письменнику» «...я виграв, бо за неї одержав удвічі більший гонорар, а от Ви, міністре освіти, програли, бо, як свідчить практика Ваших виступів, саме Ви найбільше потребуєте цієї моєї книжки, щоб хоч трохи підвищити до належного пристойного рівня свою власну мову». І т.д. і т.ін. Ну, що тут скажеш. Борис Антоненко-Давидович інакшим бути не міг. Вдумливий, розважливий, він був безмежно добрий до тих, кого любив, кому вірив. І водночас вівся глузливо, саркастично з недругами. Тут він нагадував молодого козака, який, захопившися гонитвою за ворогом, що утікав, аж п’янів од захвату і не помічав, що недруг заманює його в пастку... А втім, хоч би яким був обережним Борис Дмитрович, повного тиражу йому все одно б не бачити. Ненависним він був для режиму. Після виходу «Як ми говоримо» до 1989 року не пробився на радянський світ жоден його твір, не кажучи про книжку. У пресі з’являлись лиш убивчі, наклепницькі статті на непокірного. Втративши надію на повторний вихід «Як ми говоримо», батько заніс машинопис книжки, із густими його правками, до нас, кинувши коротко: «Збережіть». І тепер, коли гортаю батькову працю, мені тут дихає кожне слово. Бо і на моїх очах ця книжка народжувалася. Пригадується, в 60-х, коли підпалено було Публічну бібліотеку Академії наук, я, закурюючи з Борисом Дмитровичем, запитав: «Як правильно буде — палити чи курити?» — «Палять тільки бібліотеки». Коли я тепер слухаю виступи діячів, народних депутатів і чую «на протязі» замість «протягом», коли читаю навіть знаних письменників і натрапляю на «лишень» замість «лише», на «дав маху» замість «схибив», коли розмовляю з людьми, надто з молодими, і чую мовні недоладності, як мені хочеться, щоб вони всі мали за настільну книжку Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». Нехай вона допомагає удосконалювати, збагачувати найдорожчий скарб — рідну мову, хай дихає кожним словом. Борис Тимошенко

«Як ми говоримо» Антоненка-Давидовича  2018

← __ПЕРЕДНЄ СЛОВО, ПЕРЕДНЄ СЛОВО__ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ, ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ, АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ 2, СИНІЮЧИЙ, ЗАХОДЯЧИЙ, ПРАЦЮЮЧИЙ 2, ЗАМЕРЗАЮЧИЙ, ПЕРЕМАГАЮЧИЙ, СТОЯЧИЙ, ЛЕЖАЧИЙ, КИПУЧИЙ, ПАЛЮЧИЙ →

T: 0.044541667 M: 6 D: 0