- _ І Ї А Б В Г Д Ж З К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ч Ш Щ Я 
ВІДДІЄСЛІВНІ ІМЕННИКИ, ДІЄСЛІВНІ СЛОВОСПОЛУКИ
Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки Візьмімо фразу з газети: «Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі». Усі слова в цій фразі — українські, а разом із тим звучить вона не по-українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним «няканням», ускладнює фразу — аж стає важко зрозуміти її зміст. Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: «Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі». З п’ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, — порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою. Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: «Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів...» — де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі — «вжити рішучих заходів». На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість — учився грати; «Для нього стало обов’язком додержання всіх правил гуртожитку», замість — додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги — це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість — запевняти свого пана. Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», — де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по-українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків». Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом і дієприслівником, — це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично-канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам’ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич). Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.

«Як ми говоримо» Антоненка-Давидовича  2018

← ВІД — ПРОТИ, НА — ПРОТИ, ПРОТИ 2ВІДКЛАДНИЙ, ВИЛОЖИСТИЙ, ВИКЛАДЧАСТИЙ, ВИКЛАДЧАТИЙ, ВІДКОТНИЙ, ВІДКОТИСТИЙ, ІЗ ЗАКОТОЮ, ОТКЛАДЫВАЕМЫЙ, ОТЛОЖЕННЫЙ, ВОРОТНИК ОТЛОЖНОЙ, КОМІР →

words-app-1T: 0.040860382 M: 6 D: 0